На початку 2000-х хвиля відродження пост-панку, що захлеснула музичний світ докотилася нарешті і до північно-західних районів Англії. "Наша відповідь руху post-punk revival" - під таким гаслом в 2003 році об'єдналися п'ятеро молодих хлопців, жителів Ньюкасла-на-тайні. Серед артистів їх покоління щонайближче по духу була їм англійська команда The Futurehead. Що стосується іменитіших колег, то особливо помітний вплив на творчість Maximo Park зробила музика Pulp і Franz Ferdinand. А якщо заглибитися в історію, повернутися до витоків пост-панку і нью-вейву, можна угледіти певні паралелі з творчістю Jam, Smiths і Wire. Самі музиканти розглядають себе не інакше як як потенційні новатори і піонери. "Ми намагаємося направити поп-музику абсолютно іншим руслом, - не приховують вони своїх наполеонівських планів. - Ми такі ж експериментатори в своєму напрямі, як, наприклад, Aphex Twin в ембієнтній електроніці. Ми хочемо привнести в нашу творчість дух винахідництва, зокрема знаходити слова, які до цього ніколи не звучали в поп-музиці". У Гавані є парк, де влаштовували таємні зустрічі кубинські революціонери. Він називається Maximo Gomez Park. Назва поп-панківського квінтету Maximo Park веде своє походження від цього революційного вогнища кубинського столиці. А історія самої команда йде корінням в інший колектив - якесь авангардне музичне формування, що включало гітариста і вокаліста Данкана Ллойда (Duncan Lloyd), басиста і теж вокаліста Арчі Тіку (Archis Tiku), клавішника Лукаса Вуллера (Lukas Wooller) і барабанщика Тома Інгліша (Tom English). Всі ці "авангардисти" числилися студентами різних факультетів університету в Ньюкаслі і познайомилися на останньому курсі чи вже після закінчення навчання. Том Інгліш приїхав до Ньюкасла з Ланкастера, у свій час він грав в студентській групі Field Music. Данкан Ллойд родом з Дербі. На першому ж курсі університету він зібрав з друзями команду, в якій також числився Арчі Тіку. Арчі народився в Індії. Коли йому виповнився рік, його сім'я переїхала до Англії. У університеті він вивчав медицину, на останніх курсах підробляв за фахом, продовжуючи у вільний час грати на басу або гітарі в різних ансамблях. Поворотною крапкою для нього і Данкана стало знайомство з Лукасом Вуллером, колишнім студентом музичного факультету, який займався хоровим співом і встиг пограти чи не у всіх залах, пабах і клубах Ньюкасла у складі численних груп. Коли доля звела всіх чотирьох в групі-прообразі Maximo Park, спочатку вони відносилися до цього проекту без належного пієтету. Лід-вокаліста в команді не було. Виступати на публіці вони не поспішали, репетирували собі на втіху, у кого виходило - той писав пісні, які виконували в основному Данкан і Арчі. Та і на інструментах грали по настрою, міняючи барабани на бас, а бас - на гітару. Через декілька місяців такої анархії група опинилася на межі розвалу. Розлучатися було шкода, тому вирішили врешті-решт знайти людину, яка змогла б стати не тільки хорошим солістом, так би мовити, гідною особою і голосом колективу, але і активно прийняти участь в творінні пісень і розробці чіткішої творчої стратегії. Кандидат відшукався абсолютно випадково. Подруга барабанщика Тома Інгліша одного разу познайомилася в місцевому клубі з хлопцем, який в гордій самоті виспівував караоке, - дуже зворушливо виконував пісню Стіві Уандера "Superstition". Пол Сміт (Paul Smith), що закінчив той же університет, де вивчав американську історію і культуру, встиг попрацювати вчителем малювання, але ніколи не співав професійно і тим більше ніколи не збирався очолювати музичну групу. Проте після знайомства з рештою учасників Maximo Park він вирішив спробувати себе в цьому амплуа. "Після університету мені хотілося зайнятися чимось цікавим, - згадував він пізніше. - Працювати я не хотів. Але мріяв більше дізнатися про світ, про людей. Отже стати лід-вокалістом - такий крок здався мені цілком логічним". Не дивлячись на відсутність досвіду, на сцені Пол Сміт виглядав дуже переконливо. Його характерна манера виконання пісень - з пританцьовуваннями і рубаючими рухами рук - стала однією з "фішок" Maximo Park (і дозволила журналістам порівнювати Сміта з Морріссі, Джарвісом Кокером і Томом Йорком). Він охоче підключився до написання пісень, над якими команда вперше почала працювати всім колективом. Весною 2004 року стараннями одного з приятелів команди, Maximo Park обрадували британських меломанів появою відразу декілька своїх релізов. Першим вийшов 7-дюймовий вініловий диск червоного кольору з піснею "Graffiti". Його крихітний тираж - всього 300 екземплярів - швидше тішив самолюбність дебютантів, аніж міг розраховувати на якийсь резонанс. Не набагато більшим був тираж і наступної пластинки з треками "The Coast Is Always Changing" і "The Night I Lost My Head". Всі записи були зроблені в домашній студії. Не дивлячись на нікчемно малі шанси такого повороту подій, диво все-таки відбулося: одна з пластинок потрапила до рук Стіва Бекетта (Steve Beckett), що представляє інтереси електронного лейбла Warp Records. Отже до кінця 2004 року Maximo Park були не тільки однією з активно концертуючих груп, чия популярність в графстві помітно росла, але і володарями рекордінгового контракту, в рамках якого навесні 2005-го вони презентували свій повноформатний дебют під назвою "A Certain Trigger". Над альбомом трудилися під опікою продюсера Пола Епворта (Paul Epworth), що відповідав за саунд таких груп, як Bloc Party і Babyshambles. З погляду звукової фактури - суміші жорстких гітар, чіткого ритмічного малюнка і дуже емоційних клавіш - на альбомі "A Certain Trigger" не було нічого принципово нового, нічого такого, що вже не прозвучало б в альбомах їх колег по цеху. Чим чіпали ці дебютанти - так це дуже особовим підходом до музики, навіть якщо мова йшла про відверте загравання з ретро-саундом, глибокою щирістю виконання і відвертістю лірики. Рецензенти багатьох музичних видань відразу включили альбом в число кращих релізів року, а британські фани проявили незвичайну активність, розкуповуючи диск і размітаючи квитки на шоу улюбленої команди. Гастрольний графік Maximo Park відрізнявся підвищеною щільністю. Сольні концертні вилазки в різні кінці Великобританії чергувалися з турами на розігріванні у Kaiser Chiefs, Bloc Party і The Futureheads, з гастрольними поїздками по Європі, Сполученим Штатам і Японії. У липні 2005 команду повідомили про номінацію на премію Mercury Prize. В цей час у продажу якраз з'явився ще один диск з ім'ям Maxїmo Park на обкладинці. CD "Missing Songs" був складений з бі-сайдів, які раніше виходили на окремих пластинках обмеженим тиражем. Тим часом сингли з дебютного альбому "Apply Some Pressure", "Graffiti" і "Going Missing" один за іншим злітали в першу двадцятку британських поп-хитов. Популярність групи росла з кожним місяцем. Якщо влітку 2005 вони могли розраховувати тільки на малу сцену на фестивалях в Гластонбері і Рідінге, то вже через півроку, в січні 2006, вони концертували по Англії як хедлайнери туру, що проходив під егідою журналу "New Musical Express". У серпні 2006 р. прес-служба Maximo Park повідомила, що команда вже зайнялася підготовкою другого лонг-плею. Альбом, записаний в Лондоні і спродюсований Джілом Нортоном, виходить весною 2007 року. Гастрольна зима 2006-07 відмічена новими маршрутами. Англійська п'ятірка дає сольні концерти в Москві, Істанбулі, Шанхаї, Мадриді та Барселоні.
